Визначення місця і ролі туризму як багатогранного явища в сукупності суспільних відносин людства передбачає, насамперед, окреслення об’єкта наукового дослідження. Актуальність цього питання зростає у період становлення і розвитку інноваційної економіки в умовах глобальної інформатизації, доцільності збереження національної ідентичності і, одночасно, сприйняття досягнень світової науки і культури.
Об’єктивне підґрунтя туризму як явища суспільного життя робить його складним, багатогранним об’єктом наукового пізнання. Як соціально детерміноване явище, туризм потребує наукового та теоретичного осмислення. Такому соціальному замовленню, на думку учених, на сучасному етапі відповідає формування нового наукового напряму - туризмології [23; 28; 38; 39; 42].
Вітчизняні дослідники (В.Пазенок, В.Федорченко, О.Кручек, І.Мініч) дають визначення цієї наукової дисципліни: «Туризмологія - методологічна, соціо-економічна та гуманітарна наука (дисципліна), що вивчає закономірності функціонування і розвитку туризму, формулює понятійний апарат, з’ясовує методи, принципи, функції теорії туризму» [42]. Погоджуючись з основними компонентами вищезазначеного визначення поняття «туризмологія», висловимо кілька міркувань. В науковій літературі активно вивчається сутнісне поняття туризму як форми дозвіллєвої діяльності людини [1; 2; 54], як форми економічної діяльності людини [12; 15; 22; 38], форми суспільної діяльності людини [42]. Друга складова терміну - «логос» (від давн. грецької - слово, вчення, поняття) означає вчення, науку, основоположне знання [25; 481]. Таким чином із самого терміну походить, що «туризмологія» - наука, вчення про туризм у широкому розумінні слова.
Визнання туризму як багатоаспектного явища свідчить про науково-методологічні зв’язки науки про туризм із фундаментальними і прикладними науками і дозволяє зробити висновки, що це специфічний міждисциплінарний науковий напрям, який має специфічний об’єкт і предмет досліджень. Відносини, що виникають у сфері туристичної діяльності, багатогранні та складні. Це обумовлює необхідність досліджень із використанням інструментарію значного переліку наук і навчальних дисциплін. Тому необхідно визнати науку про туризм як міжгалузеву (за галузями знань) та міждисциплінарну (за переліком навчальних дисциплін), що відповідає поглядам відомих у світі вчених у галузі туризму - Н.Лейпера, К.Купера, Д.Флетчера, Д.Гільберта, С.Ванхілла [22; 39].
На основі фундаментальних наук та адаптації їх змісту до процесів розвитку туристичного бізнесу і туристського руху, виокремилися окремі наукові напрями досліджень у туризмології: економічний, історичний, географічний, соціальний, екологічний, політичний, культурний, психологічний, філософський соціологічний. Кожен із цих напрямів охоплює певну галузь або кілька галузей науки і формує на основі системи знань закордонних (американська та західноєвропейська) і вітчизняної наукових шкіл такі концептуальні складові туризмології, як історія туризму, географія туризму, психологія та етика туризму, культурологія туризму, філософія туризму, педагогіка туризму, економіку туризму, екологію туризму та укрупнена група - праксеологія туризму, до якої віднесемо економіку туристичного бізнесу, управління туризмом, маркетинг туризму та ін. Водночас кожна з цих дисциплін входить до системи наук: соціальних, психологічних, історичних, географічних, економічних.
Філософські засади загальної теорії туризму розвивають вітчизняні вчені Т.Дьорова, С.Пазенок, В.Федорченко. Структурно парадигму туризмології вони подають двома компонентами: аксіологічною та праксеологічною. Аксіологічна складова парадигми туризму включає дослідження духовно-ціннісних аспектів людського виміру туризму та туристської діяльності; праксеологічна передбачає практичну організацію функціонування нової туристичної парадигми [28; 42]. Помітним доробком туризмологічного філософського знання стала фундаментальна праця Т.Ткаченко «Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу», в якій автор, спираючись на ґрунтовні доробки сучасних вчених А.Мазаракі, С.Синякова та ін. поглиблює філософські засади розвитку теорії економічної науки в туризмі [46; 39].
Розглядаючи педагогіку як складову загальної теорії туризмології, В.Пазенок підкреслює, що домінуючою серед них є праксеологічна функція, що утворює «каркас туризмології». Вчений зазначає, що реалізація цієї функції опосередковується через знання та інформацію, якими володіє фахівець у сфері туризму завдяки комплексу економічних, соціо-гуманітарних та організаційно-управлінських знань [28]. Отже, блок економічних і управлінських дисциплін, предметом яких є вивчення таких галузей знань і освіти, як бізнес та управління, пов’язані з теоретичними засадами туризму.
Нині у науці про туризм постають питання змісту освіти й організації здобуття знань через різні форми організації та самоорганізації змістовного дозвілля. Доктор Єврейського Єрусалимського університету рекреації та дозвілля, голова Всесвітньої асоціацій рекреації та відпочинку (WLRA) Х.Раскін 2001 р. запропонував впровадити у науковий обіг термін едьюкемент (англ. educement = education + entertainment) (едьюкемент = освіта + розваги) та розробив методологічні підходи щодо його реальної реалізації в людській діяльності, зокрема освітянській. В основі концепції - використання туризму та його складових елементів розваг і відпочинку, як потужних інструментів у просвітництві, підвищенні рівня загальної культури та патріотичного виховання підростаючого покоління; системне планування вільного часу населення з метою удосконалення особистості. Ця концепція запропонована вченим у доповіді на тему «Світові тенденції в дозвіллі і туризмі» на 12 Конгресі Європейської асоціації рекреації та відпочинку (ELRA) «Культурні заходи та системи рекреації: відчуття визнання та відчуття простору», у м. Амстердам (Нідерланди) 17-23 квітня, 2001 р. [51]. Високий рівень освіти як мети суспільства, що прогресує в розвитку з активним залученням туризму є характерною рисою нової епохи суспільного розвитку йекономіки трансформацій [29; 48-51].
У сучасних документах міжнародних форумів із розвитку вищої освіти, зафіксовано, що будь-якому суспільству необхідне оновлення вищої освіти для забезпечення інтелектуальної незалежності, вироблення і просування знань, підготовки і формування відповідальних громадян і кваліфікованих фахівців, без яких неможливий ні економічний, ні соціальний, ні політичний прогрес нації.
Одним із провідних напрямів у науці про туризм є географія туризму - галузь знань про просторово-часові закономірності функціонування туризму як суспільного явища. Оскільки просторові форми суспільних явищ і процесів є предметом вивчення суспільної географії [23], географам належить значний доробок у дослідженнях туризму. Відомими в цьому напрямі є праці В.Преображенського, Ю.Вєдєніна, І.Зоріна, М.Ананьєва, Н. Зачиняєва, Н.Фальковича, Є.Котлярова, М.Мироненка, І.Твердохлєбова та ін. радянських дослідників, а в Україні - М.Крачила та О.Любіцевої, в яких розглянуто предмет географії, зокрема економічної географії.
Географічний, історичний і культурологічний аспекти є базовими в системі знань про туризм, оскільки формують його ресурсний потенціал, територіальну організацію туристично-рекреаційного господарства.
Основи культурології туризму, як теорії культурних трансформацій особистості в контексті її перебування в інших соціокультурних середовищах під час туристських подорожей, розглядають у своїх працях вітчизняні вчені [12; 28; 39; 42]. У культурологічному сенсі туризм постає комплексною формою суспільної активності, що пов’язана з тимчасовим переміщенням великих контингентів людей в інший соціокультурний простір, сприяє прискоренню культурного розвитку особистості й взаємовпливу культур націй, народів та етносів, їх політичній та економічній взаємодії.
Досліджуючи туристичну діяльність, культурологія виділяє інтенсивну культурну комунікацію, що виникає в певних точках соціального простору (навколо туристичних об’єктів). Мережа туристичної комунікації створює умови для масового, контакту великої кількості людей, створює атмосферу взаємнорозуміння, довіри, солідарності. Однак природа туризму і у цій площині є подвійною. Сучасна культура практицизму, споживчого ставлення до національної культури та історичної спадщини, спад рівня духовної культури певних соціальних груп у багатих суспільствах, досить часто при масових туристських потоках і впровадженні психології нівелювання загальнолюдських і національних цінностей призводять до негативних наслідків у стані та розвитку національних культур, національної свідомості. Усвідомлення негативних впливів туризму на місцеві громади уже відбулося світовою громадськістю, на що акцентують увагу документи світових самітів із питань розвитку туризму. У зв’язку з цим зростає роль держави, її освітніх і культурологічних інституцій у розробці і реалізації стратегічних заходів щодо збереження і розвитку національної культури, захисту її від знецінення духовності населення країни з використанням будь-якого інструментарію.
Особливе місце у культурологічній проблематиці посідає гуманізуюча місія туризму. На сучасному етапі у науці про туризм актуальними стали такі напрями, як гуманізація, екологізація, глобалізація та інформатизація. У контексті гуманізації заслуговує уваги теорія гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів [15], під яким розуміють природні й антропогенні (як результат діяльності людини) ландшафтні якості - унікальні, особливі та звичайні, здатні пробуджувати людські почуття, викликати пізнавальний або науковий інтерес, впливати на формування людської індивідуальності через враження, отримані під час подорожі. Для використання і сприйняття гуманістичних ресурсних властивостей необхідні передумови: психологічні, екологічні й етносоціальні.
Психологічні передумови передбачають здатність туриста сприймати довкілля цілісно, у складних суб’єктно-об’єктних взаємозв’язках. Ціннісне сприйняття природи залежить від її стану та емоційності людини. Відчуття місця сприймається водночас із відчуттям простору, території, батьківщини; відчуття часу - з відчуттям історії; відчуття прекрасного - з усвідомленням неповторності звичайного. Звичайне, але глибоко особистісне, стає особливим, незамінним і набуває цінності поряд із видатним і знаковим.
Екологічні передумови полягають у необхідності усвідомлення обмеженості та вразливості природних ресурсів і цінностей. Раціонально зважений «екологічний» підхід вимагається також для збереження історико-культурних, матеріальних і духовних цінностей, що мають субстрат свого прояву - етнічний і ландшафтний. Результатом взаємозв’язку природи, етносу та його історії стають ментальні цінності народу, а також, існуюча в країні система державної влади.
Етносоціальні передумови гуманістичного ресурсного потенціалу природних ландшафтів полягають у позитивному духовному та моральному, особистому та суспільному, етико-естетичному ефекті, що обумовлений взаємодією людини і природи.
Теорія вражень від навколишнього середовища набуває подальшого розвитку в економічних науках, що здійснюють спроби формалізувати й надати економічну оцінку цьому явищу. Автори концепції економіки вражень Б.Джозеф Пайн ІІ та Джеймс Х. Гілмор вважають, що для успішного ведення бізнесу наявність одних тільки товарів не достатня. Споживачам надокучила стандартизована продукція і вони прагнуть отримати ту, що створена спеціально для них і відповідає їх внутрішньому світу Тому формуються наукові основи нової економіки, орієнтованої на відчуття споживача [29]. Принцип вдалої «режисури» вражень у середовищі споживачів базується на масовій персоналізації як ефективному інструменті підвищення споживчої цінності продукції у маркетинговій політиці, а, відповідно, веденні бізнесу. Цей аспект актуальний для туристичної сфери діяльності, більша частина якої спрямована на отримання задоволення і максимізацію позитивних вражень у вільний час. Концептуальні засади економіки вражень знаходять подальший розвиток у колабораційному маркетингу.
У зв’язку з формуванням нового наукового уявлення про ландшафт, який, крім природних, містить історично-культурні об’єкти, дедалі більшого значення набувають ландшафтно-рекреаційні гуманістичні ресурси, що віддзеркалюють естетичну цінність, різноманітність, атрактивність, унікальність та ін. ландшафтні властивості, що мають оздоровчий вплив на відпочиваючих. Їх вивчення пов’язане з рекреаційним освоєнням території, розвитком наук про екологію, соціальну екологію, перцепційну географію [53; 59]. Дослідження процесів, наслідків і механізму регулювання взаємодії суспільства та природи, визначення принципів екологічної політики розвитку туризму на різних ієрархічних рівнях управління, розробка і реалізація програм охорони та раціонального використання природних і туристично-рекреаційних ресурсів є одним із завдань державної, зокрема й регіональної, політики, а також окремих підприємницьких структур.
Дослідження свідчать, що в перспективному розвитку туризму важливу роль відіграватимуть соціологічні фактори: наявність вільного часу, рівень інтелекту, соціальний статус людини, стан соціальної та освітньої систем, системи охорони здоров’я, зайнятість населення, якість життя, розвиток інформаційних технологій, роль сім’ї у суспільстві. У зв’язку з цим актуальності набувають нові теоретичні погляди на довкілля і роль людини в ньому. До них належать: холістична концепція, в основу якої покладено комплексний цілісний підхід дослідження розвитку людини та природи, зокрема в туризмі [48-51] та модель телецивілізації - процес вирівнювання обсягів і складу щодо споживання товарів і послуг рекреації, відпочинку, туризму, узгодження відпочинку з життєвими циклами людей як складової природи [50]. Модель телецивілізації знаходиться у контексті положень теорії утворення телеологічного неократичного суспільства, заснованого на нових соціальних еколого-економічних відносинах людини та природи: доцільність розвитку цивілізації повинна відповідати доцільності розвитку природи і визначатися нею.
Перспективними тенденціями повинні стати подальша диференціація видів туризму, трансформація екологічного туризму в велнес-туризм (Wellness). Науковий погляд на цей вид туризму, що сформувався у США, розкриває німецький вчений, голова Європейської асоціацій рекреації та відпочинку (ELRA) доктор В.Нарштедт у книзі «Дозвілля і велнес: Оздоровчий туризм у Європі»: «Велнес - вид туризму з якісно новим способом існування, який кожен турист для себе активізує з метою досягнення найвищого фізичного та духовного потенціалу, підвищення благополуччя» [50]. Велнес передбачає свідомий спосіб життя, за допомогою якого через систему знань є можливість зберегти здоров’я, досягти рівноваги душі та тіла, духовної гармонії з довкіллям, тобто оптимізувати стан організму в комплексі. Велнес, як учення про систему забезпечення та оптимізації якісного відпочинку різних верств населення в економічно-розвинених суспільствах, передбачає вирішення проблем психологічного, історичного, соціологічного, економічного та політичного характеру. На сучасному споживчому ринку велнес має практичну реалізацію через широкий спектр туристичних продуктів і програмного забезпечення відпочинку на межі таких видів туризму, як оздоровчо-профілактичний і культурно-пізнавальний. Цей вид туризму активно пропонують на ринку туристичні фірми США, Угорщини, Німеччини. Нові парадигми в туризмі базуються на забезпеченні високої якості обслуговування і на управлінні якістю окремих туристичних послуг та комплексного туристичного продукту, важливою передумовою реалізації якого є система постійного та наскрізного навчання персоналу (освіта впродовж усього життя), робота персоналу туристичних фірм у команді, з максимальним ступенем прояву гостинності, вивчення очікувань споживача туристичних послуг, володіння спеціальними (прикладними) інформаційними технологіями в сфері туристичної діяльності та механізмом тотального управління якістю (ТQM) у менеджменті туристичних підприємств.
Дискусійним питанням в науці про туризм є інструменти планування та оцінки якості послуг, співвідношення технічної якості послуг і довкілля, мотивації подорожей різних цільових груп населення, у тому числі різного вікового та соціального статусу, активного та пасивного форм процесу пізнання, самоосвіти через культурно-пізнавальний туризм і систему парків; політика формування національних туристичних продуктів із урахуванням процесів глобалізації всіх сфер діяльності людини, у тому числі туризму; інновації, маркетинг, задоволення зростаючих потреб туристів.
Вагомі методологічні основи ціннісно орієнтованого управління сформувалися у 80-90-х рр. ХХ ст. в американській бізнес-культурі. В англомовній версії цю концепцію управління представлено як Value-Based Management (VBM). Її засновниками є А.Раппопорт і Б.Стюарт, продовжуючи дослідження лауреатів Нобелівської премії М.Міллера і Ф.Модільяні у сфері фінансового управління, представили концепцію VBM як універсальну всеосяжну систему управління організацією, яка включає чотири основні елементи: оцінювання, стратегію, фінанси і корпоративне управління [52; 53]. Методичними концептуальними компонентами системи є:
- оцінювання, що припускає вибір моделі та процедур визначення цінності організації для власників, моніторинг її зміни, визначення механізмів створення нової цінності;
- розробка стратегії управління, що полягає в обґрунтуванні конкретних дій, спрямованих на досягнення цільової установки - підвищення цінності організації для її власників. Отже, VBM може розглядатися як окремий напрям стратегічного управління;
- фінанси, що створюють цінність організації; серед них виділяються ключові для кожного підрозділу окремо і для всієї організації загалом. Цінність організації створюється тоді, коли доходи від інвестування перевищують витрати на вкладений капітал;
- корпоративне управління, що спрямоване на погодження інтересів власників і менеджерів, обґрунтовування системи вимірювання і матеріального заохочення, призначеної стимулювати діяльність співробітників і вищого менеджменту організації.
Інша точка зору характерна для висновків Г.Арнольда, який обґрунтовував такі ключові елементи концепції VBM [47]:
- довгостроковий добробут акціонерів (власників);
- цінність для акціонерів створюється тільки за умови, якщо віддача на вкладені засоби перевищує їх альтернативну вартість;
- система матеріального стимулювання повинна бути пов’язана із внутрішніми показниками, що використовуються для прогнозування і вимірювання результатів діяльності та які інформують менеджерів про ступінь виконання основної мети щодо довгострокового добробуту акціонерів (власників).
Зовнішні показники діяльності організації повинні давати можливість прозоро і вірно оцінювати досягнутий результат і відображати потенціал щодо створення цінності у майбутньому. На противагу вищевикладеним трактуванням А.Мертенс виділів слабкі сторони концепції VBM:
- вартість бізнесу важко оцінити об’єктивно, оскільки використовуються прогнозні дані про майбутній дохід;
- ринкова ціна акцій точно відображає вартість акціонерного капіталу організації тільки в умовах досконалого та інформаційно ефективного фінансового ринку;
- механізми, що пов’язують добробут менеджерів з ринковою вартістю організації, не завжди ефективні, оскільки менеджери можуть маніпулювати інформацією;
- власники не завжди зацікавлені у підвищенні вартості бізнесу, оскільки економічні цілі деяких власників можуть бути обмежені лише поточним споживанням, а не збільшенням вартості у довгостроковій перспективі;
- рішення, за результатами яких підвищується вартість бізнесу, не завжди є суспільно ефективними. Бажаючи збільшити прибуток, організації можуть прагнути до монопольної влади над ринком і зниження податкових платежів, що не відповідає суспільним інтересам [24].
Апробація методики регіональної полісемантичності соціально-економічної цінності туризму пов’язана з обґрунтуванням економічного змісту та механізму утворення туристичної ренти. Розкриваючи економічну природу доходів від туризму, російський науковець В.Козирєв наголошує, що за економічною природою туристичні ресурси не пов’язані тільки із землею і її надрами: вони поєднують у собі природні, історичні та соціально-культурологічні чинники. Їх споживча цінність включає і курортологічну, і загальнооздоровчу, і рекреаційну, і духовно-культурологічну спрямованість. Це означає, що туристичні ресурси - вид ресурсів, якісно і кількісно відмінний від природних чинників (землі та її надр). Відповідно до цього туристичні ресурси є особливими і самостійними економічними факторами, стан і потенціальний розвиток яких обумовлює соціально-культурне значення туризму.
Об’єктивне підґрунтя туризму як явища суспільного життя робить його складним, багатогранним об’єктом наукового пізнання. Як соціально детерміноване явище, туризм потребує наукового та теоретичного осмислення. Такому соціальному замовленню, на думку учених, на сучасному етапі відповідає формування нового наукового напряму - туризмології [23; 28; 38; 39; 42].
Вітчизняні дослідники (В.Пазенок, В.Федорченко, О.Кручек, І.Мініч) дають визначення цієї наукової дисципліни: «Туризмологія - методологічна, соціо-економічна та гуманітарна наука (дисципліна), що вивчає закономірності функціонування і розвитку туризму, формулює понятійний апарат, з’ясовує методи, принципи, функції теорії туризму» [42]. Погоджуючись з основними компонентами вищезазначеного визначення поняття «туризмологія», висловимо кілька міркувань. В науковій літературі активно вивчається сутнісне поняття туризму як форми дозвіллєвої діяльності людини [1; 2; 54], як форми економічної діяльності людини [12; 15; 22; 38], форми суспільної діяльності людини [42]. Друга складова терміну - «логос» (від давн. грецької - слово, вчення, поняття) означає вчення, науку, основоположне знання [25; 481]. Таким чином із самого терміну походить, що «туризмологія» - наука, вчення про туризм у широкому розумінні слова.
Визнання туризму як багатоаспектного явища свідчить про науково-методологічні зв’язки науки про туризм із фундаментальними і прикладними науками і дозволяє зробити висновки, що це специфічний міждисциплінарний науковий напрям, який має специфічний об’єкт і предмет досліджень. Відносини, що виникають у сфері туристичної діяльності, багатогранні та складні. Це обумовлює необхідність досліджень із використанням інструментарію значного переліку наук і навчальних дисциплін. Тому необхідно визнати науку про туризм як міжгалузеву (за галузями знань) та міждисциплінарну (за переліком навчальних дисциплін), що відповідає поглядам відомих у світі вчених у галузі туризму - Н.Лейпера, К.Купера, Д.Флетчера, Д.Гільберта, С.Ванхілла [22; 39].
На основі фундаментальних наук та адаптації їх змісту до процесів розвитку туристичного бізнесу і туристського руху, виокремилися окремі наукові напрями досліджень у туризмології: економічний, історичний, географічний, соціальний, екологічний, політичний, культурний, психологічний, філософський соціологічний. Кожен із цих напрямів охоплює певну галузь або кілька галузей науки і формує на основі системи знань закордонних (американська та західноєвропейська) і вітчизняної наукових шкіл такі концептуальні складові туризмології, як історія туризму, географія туризму, психологія та етика туризму, культурологія туризму, філософія туризму, педагогіка туризму, економіку туризму, екологію туризму та укрупнена група - праксеологія туризму, до якої віднесемо економіку туристичного бізнесу, управління туризмом, маркетинг туризму та ін. Водночас кожна з цих дисциплін входить до системи наук: соціальних, психологічних, історичних, географічних, економічних.
Філософські засади загальної теорії туризму розвивають вітчизняні вчені Т.Дьорова, С.Пазенок, В.Федорченко. Структурно парадигму туризмології вони подають двома компонентами: аксіологічною та праксеологічною. Аксіологічна складова парадигми туризму включає дослідження духовно-ціннісних аспектів людського виміру туризму та туристської діяльності; праксеологічна передбачає практичну організацію функціонування нової туристичної парадигми [28; 42]. Помітним доробком туризмологічного філософського знання стала фундаментальна праця Т.Ткаченко «Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу», в якій автор, спираючись на ґрунтовні доробки сучасних вчених А.Мазаракі, С.Синякова та ін. поглиблює філософські засади розвитку теорії економічної науки в туризмі [46; 39].
Розглядаючи педагогіку як складову загальної теорії туризмології, В.Пазенок підкреслює, що домінуючою серед них є праксеологічна функція, що утворює «каркас туризмології». Вчений зазначає, що реалізація цієї функції опосередковується через знання та інформацію, якими володіє фахівець у сфері туризму завдяки комплексу економічних, соціо-гуманітарних та організаційно-управлінських знань [28]. Отже, блок економічних і управлінських дисциплін, предметом яких є вивчення таких галузей знань і освіти, як бізнес та управління, пов’язані з теоретичними засадами туризму.
Нині у науці про туризм постають питання змісту освіти й організації здобуття знань через різні форми організації та самоорганізації змістовного дозвілля. Доктор Єврейського Єрусалимського університету рекреації та дозвілля, голова Всесвітньої асоціацій рекреації та відпочинку (WLRA) Х.Раскін 2001 р. запропонував впровадити у науковий обіг термін едьюкемент (англ. educement = education + entertainment) (едьюкемент = освіта + розваги) та розробив методологічні підходи щодо його реальної реалізації в людській діяльності, зокрема освітянській. В основі концепції - використання туризму та його складових елементів розваг і відпочинку, як потужних інструментів у просвітництві, підвищенні рівня загальної культури та патріотичного виховання підростаючого покоління; системне планування вільного часу населення з метою удосконалення особистості. Ця концепція запропонована вченим у доповіді на тему «Світові тенденції в дозвіллі і туризмі» на 12 Конгресі Європейської асоціації рекреації та відпочинку (ELRA) «Культурні заходи та системи рекреації: відчуття визнання та відчуття простору», у м. Амстердам (Нідерланди) 17-23 квітня, 2001 р. [51]. Високий рівень освіти як мети суспільства, що прогресує в розвитку з активним залученням туризму є характерною рисою нової епохи суспільного розвитку йекономіки трансформацій [29; 48-51].
У сучасних документах міжнародних форумів із розвитку вищої освіти, зафіксовано, що будь-якому суспільству необхідне оновлення вищої освіти для забезпечення інтелектуальної незалежності, вироблення і просування знань, підготовки і формування відповідальних громадян і кваліфікованих фахівців, без яких неможливий ні економічний, ні соціальний, ні політичний прогрес нації.
Одним із провідних напрямів у науці про туризм є географія туризму - галузь знань про просторово-часові закономірності функціонування туризму як суспільного явища. Оскільки просторові форми суспільних явищ і процесів є предметом вивчення суспільної географії [23], географам належить значний доробок у дослідженнях туризму. Відомими в цьому напрямі є праці В.Преображенського, Ю.Вєдєніна, І.Зоріна, М.Ананьєва, Н. Зачиняєва, Н.Фальковича, Є.Котлярова, М.Мироненка, І.Твердохлєбова та ін. радянських дослідників, а в Україні - М.Крачила та О.Любіцевої, в яких розглянуто предмет географії, зокрема економічної географії.
Географічний, історичний і культурологічний аспекти є базовими в системі знань про туризм, оскільки формують його ресурсний потенціал, територіальну організацію туристично-рекреаційного господарства.
Основи культурології туризму, як теорії культурних трансформацій особистості в контексті її перебування в інших соціокультурних середовищах під час туристських подорожей, розглядають у своїх працях вітчизняні вчені [12; 28; 39; 42]. У культурологічному сенсі туризм постає комплексною формою суспільної активності, що пов’язана з тимчасовим переміщенням великих контингентів людей в інший соціокультурний простір, сприяє прискоренню культурного розвитку особистості й взаємовпливу культур націй, народів та етносів, їх політичній та економічній взаємодії.
Досліджуючи туристичну діяльність, культурологія виділяє інтенсивну культурну комунікацію, що виникає в певних точках соціального простору (навколо туристичних об’єктів). Мережа туристичної комунікації створює умови для масового, контакту великої кількості людей, створює атмосферу взаємнорозуміння, довіри, солідарності. Однак природа туризму і у цій площині є подвійною. Сучасна культура практицизму, споживчого ставлення до національної культури та історичної спадщини, спад рівня духовної культури певних соціальних груп у багатих суспільствах, досить часто при масових туристських потоках і впровадженні психології нівелювання загальнолюдських і національних цінностей призводять до негативних наслідків у стані та розвитку національних культур, національної свідомості. Усвідомлення негативних впливів туризму на місцеві громади уже відбулося світовою громадськістю, на що акцентують увагу документи світових самітів із питань розвитку туризму. У зв’язку з цим зростає роль держави, її освітніх і культурологічних інституцій у розробці і реалізації стратегічних заходів щодо збереження і розвитку національної культури, захисту її від знецінення духовності населення країни з використанням будь-якого інструментарію.
Особливе місце у культурологічній проблематиці посідає гуманізуюча місія туризму. На сучасному етапі у науці про туризм актуальними стали такі напрями, як гуманізація, екологізація, глобалізація та інформатизація. У контексті гуманізації заслуговує уваги теорія гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів [15], під яким розуміють природні й антропогенні (як результат діяльності людини) ландшафтні якості - унікальні, особливі та звичайні, здатні пробуджувати людські почуття, викликати пізнавальний або науковий інтерес, впливати на формування людської індивідуальності через враження, отримані під час подорожі. Для використання і сприйняття гуманістичних ресурсних властивостей необхідні передумови: психологічні, екологічні й етносоціальні.
Психологічні передумови передбачають здатність туриста сприймати довкілля цілісно, у складних суб’єктно-об’єктних взаємозв’язках. Ціннісне сприйняття природи залежить від її стану та емоційності людини. Відчуття місця сприймається водночас із відчуттям простору, території, батьківщини; відчуття часу - з відчуттям історії; відчуття прекрасного - з усвідомленням неповторності звичайного. Звичайне, але глибоко особистісне, стає особливим, незамінним і набуває цінності поряд із видатним і знаковим.
Екологічні передумови полягають у необхідності усвідомлення обмеженості та вразливості природних ресурсів і цінностей. Раціонально зважений «екологічний» підхід вимагається також для збереження історико-культурних, матеріальних і духовних цінностей, що мають субстрат свого прояву - етнічний і ландшафтний. Результатом взаємозв’язку природи, етносу та його історії стають ментальні цінності народу, а також, існуюча в країні система державної влади.
Етносоціальні передумови гуманістичного ресурсного потенціалу природних ландшафтів полягають у позитивному духовному та моральному, особистому та суспільному, етико-естетичному ефекті, що обумовлений взаємодією людини і природи.
Теорія вражень від навколишнього середовища набуває подальшого розвитку в економічних науках, що здійснюють спроби формалізувати й надати економічну оцінку цьому явищу. Автори концепції економіки вражень Б.Джозеф Пайн ІІ та Джеймс Х. Гілмор вважають, що для успішного ведення бізнесу наявність одних тільки товарів не достатня. Споживачам надокучила стандартизована продукція і вони прагнуть отримати ту, що створена спеціально для них і відповідає їх внутрішньому світу Тому формуються наукові основи нової економіки, орієнтованої на відчуття споживача [29]. Принцип вдалої «режисури» вражень у середовищі споживачів базується на масовій персоналізації як ефективному інструменті підвищення споживчої цінності продукції у маркетинговій політиці, а, відповідно, веденні бізнесу. Цей аспект актуальний для туристичної сфери діяльності, більша частина якої спрямована на отримання задоволення і максимізацію позитивних вражень у вільний час. Концептуальні засади економіки вражень знаходять подальший розвиток у колабораційному маркетингу.
У зв’язку з формуванням нового наукового уявлення про ландшафт, який, крім природних, містить історично-культурні об’єкти, дедалі більшого значення набувають ландшафтно-рекреаційні гуманістичні ресурси, що віддзеркалюють естетичну цінність, різноманітність, атрактивність, унікальність та ін. ландшафтні властивості, що мають оздоровчий вплив на відпочиваючих. Їх вивчення пов’язане з рекреаційним освоєнням території, розвитком наук про екологію, соціальну екологію, перцепційну географію [53; 59]. Дослідження процесів, наслідків і механізму регулювання взаємодії суспільства та природи, визначення принципів екологічної політики розвитку туризму на різних ієрархічних рівнях управління, розробка і реалізація програм охорони та раціонального використання природних і туристично-рекреаційних ресурсів є одним із завдань державної, зокрема й регіональної, політики, а також окремих підприємницьких структур.
Дослідження свідчать, що в перспективному розвитку туризму важливу роль відіграватимуть соціологічні фактори: наявність вільного часу, рівень інтелекту, соціальний статус людини, стан соціальної та освітньої систем, системи охорони здоров’я, зайнятість населення, якість життя, розвиток інформаційних технологій, роль сім’ї у суспільстві. У зв’язку з цим актуальності набувають нові теоретичні погляди на довкілля і роль людини в ньому. До них належать: холістична концепція, в основу якої покладено комплексний цілісний підхід дослідження розвитку людини та природи, зокрема в туризмі [48-51] та модель телецивілізації - процес вирівнювання обсягів і складу щодо споживання товарів і послуг рекреації, відпочинку, туризму, узгодження відпочинку з життєвими циклами людей як складової природи [50]. Модель телецивілізації знаходиться у контексті положень теорії утворення телеологічного неократичного суспільства, заснованого на нових соціальних еколого-економічних відносинах людини та природи: доцільність розвитку цивілізації повинна відповідати доцільності розвитку природи і визначатися нею.
Перспективними тенденціями повинні стати подальша диференціація видів туризму, трансформація екологічного туризму в велнес-туризм (Wellness). Науковий погляд на цей вид туризму, що сформувався у США, розкриває німецький вчений, голова Європейської асоціацій рекреації та відпочинку (ELRA) доктор В.Нарштедт у книзі «Дозвілля і велнес: Оздоровчий туризм у Європі»: «Велнес - вид туризму з якісно новим способом існування, який кожен турист для себе активізує з метою досягнення найвищого фізичного та духовного потенціалу, підвищення благополуччя» [50]. Велнес передбачає свідомий спосіб життя, за допомогою якого через систему знань є можливість зберегти здоров’я, досягти рівноваги душі та тіла, духовної гармонії з довкіллям, тобто оптимізувати стан організму в комплексі. Велнес, як учення про систему забезпечення та оптимізації якісного відпочинку різних верств населення в економічно-розвинених суспільствах, передбачає вирішення проблем психологічного, історичного, соціологічного, економічного та політичного характеру. На сучасному споживчому ринку велнес має практичну реалізацію через широкий спектр туристичних продуктів і програмного забезпечення відпочинку на межі таких видів туризму, як оздоровчо-профілактичний і культурно-пізнавальний. Цей вид туризму активно пропонують на ринку туристичні фірми США, Угорщини, Німеччини. Нові парадигми в туризмі базуються на забезпеченні високої якості обслуговування і на управлінні якістю окремих туристичних послуг та комплексного туристичного продукту, важливою передумовою реалізації якого є система постійного та наскрізного навчання персоналу (освіта впродовж усього життя), робота персоналу туристичних фірм у команді, з максимальним ступенем прояву гостинності, вивчення очікувань споживача туристичних послуг, володіння спеціальними (прикладними) інформаційними технологіями в сфері туристичної діяльності та механізмом тотального управління якістю (ТQM) у менеджменті туристичних підприємств.
Дискусійним питанням в науці про туризм є інструменти планування та оцінки якості послуг, співвідношення технічної якості послуг і довкілля, мотивації подорожей різних цільових груп населення, у тому числі різного вікового та соціального статусу, активного та пасивного форм процесу пізнання, самоосвіти через культурно-пізнавальний туризм і систему парків; політика формування національних туристичних продуктів із урахуванням процесів глобалізації всіх сфер діяльності людини, у тому числі туризму; інновації, маркетинг, задоволення зростаючих потреб туристів.
Вагомі методологічні основи ціннісно орієнтованого управління сформувалися у 80-90-х рр. ХХ ст. в американській бізнес-культурі. В англомовній версії цю концепцію управління представлено як Value-Based Management (VBM). Її засновниками є А.Раппопорт і Б.Стюарт, продовжуючи дослідження лауреатів Нобелівської премії М.Міллера і Ф.Модільяні у сфері фінансового управління, представили концепцію VBM як універсальну всеосяжну систему управління організацією, яка включає чотири основні елементи: оцінювання, стратегію, фінанси і корпоративне управління [52; 53]. Методичними концептуальними компонентами системи є:
- оцінювання, що припускає вибір моделі та процедур визначення цінності організації для власників, моніторинг її зміни, визначення механізмів створення нової цінності;
- розробка стратегії управління, що полягає в обґрунтуванні конкретних дій, спрямованих на досягнення цільової установки - підвищення цінності організації для її власників. Отже, VBM може розглядатися як окремий напрям стратегічного управління;
- фінанси, що створюють цінність організації; серед них виділяються ключові для кожного підрозділу окремо і для всієї організації загалом. Цінність організації створюється тоді, коли доходи від інвестування перевищують витрати на вкладений капітал;
- корпоративне управління, що спрямоване на погодження інтересів власників і менеджерів, обґрунтовування системи вимірювання і матеріального заохочення, призначеної стимулювати діяльність співробітників і вищого менеджменту організації.
Інша точка зору характерна для висновків Г.Арнольда, який обґрунтовував такі ключові елементи концепції VBM [47]:
- довгостроковий добробут акціонерів (власників);
- цінність для акціонерів створюється тільки за умови, якщо віддача на вкладені засоби перевищує їх альтернативну вартість;
- система матеріального стимулювання повинна бути пов’язана із внутрішніми показниками, що використовуються для прогнозування і вимірювання результатів діяльності та які інформують менеджерів про ступінь виконання основної мети щодо довгострокового добробуту акціонерів (власників).
Зовнішні показники діяльності організації повинні давати можливість прозоро і вірно оцінювати досягнутий результат і відображати потенціал щодо створення цінності у майбутньому. На противагу вищевикладеним трактуванням А.Мертенс виділів слабкі сторони концепції VBM:
- вартість бізнесу важко оцінити об’єктивно, оскільки використовуються прогнозні дані про майбутній дохід;
- ринкова ціна акцій точно відображає вартість акціонерного капіталу організації тільки в умовах досконалого та інформаційно ефективного фінансового ринку;
- механізми, що пов’язують добробут менеджерів з ринковою вартістю організації, не завжди ефективні, оскільки менеджери можуть маніпулювати інформацією;
- власники не завжди зацікавлені у підвищенні вартості бізнесу, оскільки економічні цілі деяких власників можуть бути обмежені лише поточним споживанням, а не збільшенням вартості у довгостроковій перспективі;
- рішення, за результатами яких підвищується вартість бізнесу, не завжди є суспільно ефективними. Бажаючи збільшити прибуток, організації можуть прагнути до монопольної влади над ринком і зниження податкових платежів, що не відповідає суспільним інтересам [24].
Апробація методики регіональної полісемантичності соціально-економічної цінності туризму пов’язана з обґрунтуванням економічного змісту та механізму утворення туристичної ренти. Розкриваючи економічну природу доходів від туризму, російський науковець В.Козирєв наголошує, що за економічною природою туристичні ресурси не пов’язані тільки із землею і її надрами: вони поєднують у собі природні, історичні та соціально-культурологічні чинники. Їх споживча цінність включає і курортологічну, і загальнооздоровчу, і рекреаційну, і духовно-культурологічну спрямованість. Це означає, що туристичні ресурси - вид ресурсів, якісно і кількісно відмінний від природних чинників (землі та її надр). Відповідно до цього туристичні ресурси є особливими і самостійними економічними факторами, стан і потенціальний розвиток яких обумовлює соціально-культурне значення туризму.
Комментариев нет:
Отправить комментарий